Жити з найстаршою породіллею України: портрет дівчини з незвичайною долею
Кожна людина має свою історію, але деякі життя кидають у світ такі вузли емоцій та неочікуваних поворотів, що змушують замислитися над важливішим. Така доля випала 15-річній Ані Підвербній — дівчині, яка народилася у віці мами в 65 років завдяки штучному запліднення, потім втратила цю маму й тепер шукає себе у músиці та віри. Її розповідь про те, як любити людину, яка відрізняється від інших, як прощати і рухатися дальше, дотикається душі кожного, хто готовий слухати щиро.
«Я любила її як могла» — ці слова дівчини найкраще розкривають складність її стосунків з матір'ю, яка не завжди розуміла межі дитячих потреб, але дарувала їй найцінніше — саме життя.
Травма, що змінила все: той день, коли світ впав у пропасть
Анею переслідує одна дата — 19 липня 2021 року. У цей день у її мами стався інсульт, і тоді ж у розумі підлітка сталося щось невідворотне. Вона сама помітила ознаки, сама привела маму до лікаря, сама чула діагноз — і весь страх світу звалився їй на плечі.
Найголовніше у цій історії — що напередодні вони посварилися. Аня сказала те, що не можна сказати: щоб мами не було. А потім інсульт. Слова, що не повернути. Винна совість, що не гасне. Тоді дівчина плакала, потім просинулась вночі й прислухувалася до дихання матері. Кожна ніч була молитвою, кожен подих — звільненням.
- Страх втратити єдину людину, яка є сенсом життя
- Виненість через жорсткі слова до чоловіка, який не міг їх забути
- Невміння комунікувати емоції в сім'ї, де навички були обмежені
- Психологічна травма, що залишається навіть років потому
Мама — між любов'ю та біллю: складність стосунків через покоління
Валентина Підвербна мала своє розуміння материнства, часто помилкове. Вона не довіряла людям, порушувала приватність дочки, робила рішення без урахування дитячих чувств. Коли Ані було 7 днів, мама вже годувала її борщем — не розумію як навіть організм вижив. Коли Аня косила очі — не було їй банту на святі 1 вересня, як іншим дітям. Коли дівчина розійшлася — загрожувала відправити до школи для незрячих дітей.
Але Аня розуміє і вдячна. Вдячна за мудрість, якої могла навчитися через близькість до матері. Вдячна за саме життя, за той факт, що у 65 років жінка ризикнула дати їй шанс існувати. Вдячна, що несмотря на все, вона не залишалася одна.
Це той вид дякувати, який живе у розірваному серці. Коли розумієш обмеженість людини, її слабкість, але приймаєш це як частину любові.
Нетипові сім'ї існують не для людей, що судять. Нетипові сім'ї існують для себе самих — вони вирішують свою долю, несуть свої наслідки, живуть своєю правдою.
Школа як випробування: коли інакшість стає козирем образ
Перші чотири роки школи для Ані були справжнім пеклом соціалізації. Вона не вливалася в компанію, однокласники дивилися на її маму як на незвичайну жінку. Деякі не вірили, що це її мама. Деякі вважали Аню дикункою, нечемною, недостатньо виховною.
Усвідомлення своєї інакшості прийшло рано й больєю. Та якщо подумати — це також дало їй силу. Вона на все своє життя зберегла здатність бачити людей крізь їхню поверхневість, розумміти стигму, чути біль тих, хто також не вписується в норму.
- Соціальна ізоляція у перші роки — однолітки не розуміли, чому її мама така дивна
- Недостатня підготовка — дома не вчили тих дріб'язків, що вважаються нормою
- Відсутність батька — у сім'ї не було чоловічої фігури для орієнтації
- Матеріальна забезпеченість за рахунок інших — не все можна купити, деякі хавання даруються друзями
- Розуміння різноманітності — дівчина рано засвоїла, що нетипових сімей не одна, їх багато
Дитячий реабілітаційний центр: коли система виховує гірше, ніж сім'я
Коли в Україні почалася повномасштабна війна, Аня виявилася без мами й опинилася в реабілітаційному центрі. Без телефону, без друзів, без контакту зі світом. Життя за розкладом — правильно, але монотонно. Діти там існують «на автоматі», як каже сама Аня.
За період з травня по січень дівчина змінилася зовні — здобула навички особистої гігієни, навчилася догляду за собою. Але на 40 кв. метрах у кімнаті мешкає 18 дітей. На одного вихователя — 15 дітей. Де тут місце для приватності, для почуття, що ти цінна як особа?
Аня робить звернення до тих, хто читає: дітям у центрах потрібна не нова одежа, а увага. Наставництво. Розуміння того, що кожен має право на власний простір, на мрії більші, ніж тумбочка й ліжко. На мріння про магазини, про прогулянки, про те, щоб бути почутим.
- Переповненість установ — велика кількість дітей на одного дорослого
- Відсутність приватного простору й особистих меж
- Монотонність рутини — психологічно виснажуюча кожен день
- Нестача емоційного контакту та персональної уваги
- Необхідність реформ у системі дитячих закладів
Музика як спасіння: коли мистецтво дарує правдиве вибачення
З дитинства Аня мріяла про музику. Проходячи повз коледжем, їй було цікаво, що там «дудить». Її опікунка Олена Ятченко намагалася вмовити маму дозволити заняття, але та була вперта. Мама казала: «Навіщо воно, малювання, їй треба», віддаючи перевагу поїздкам на базар за салом.
Але коли Аня почала жити з Оленою, стало інакше. Вони разом вирішили спробувати музичний коледж. І чудо сталося — дівчина нещодавно склала іспити й тепер стоїть у порозі нового життя.
Музика для неї — це не мета стати зіркою. Це шанс проявити себе, здобути вищу освіту, грати так, щоб почувати кайф від творчості, щоб розуміти, що вона не та, хто народилася по випадку. Що вона має дар, талант, причину битися дальше.
Що насправді шкода у світі на випробування
Люди кажуть: «Відібрали дівчинку, як її шкода». Аня різко протестує: «Мене не відібрали, мене не викрали! Мені дали надію, дали мені життя, дали мені те, чого я не мала». Це найголовніше зізнання в цій історії.
Суспільство жорстоке. Деякі люди нормально ставляться до нетипових родин, допомагають, розуміють. Інші — окреслюють огидою, виключають, бажають, щоб таких не було. Але Аня розуміє, що кожна сім'я сама вирішує свою долю. Можливо, будуть наслідки, але це їхня справа.
Майбутнє, яке будується на розвалинах вчорашнього
Чи бачить вона себе публічною людиною? З однієї сторони, надоідає. Але Бог дав їй цю роль — народитися у незвичайній родині, мати право розповідати про своє життя. У публічності є свої плюси, але звичайною дівчиною вже не стати.
У спілкуванні з друзями — звичайна. У спілкуванні зі світом — носій історії, яка треба бути розказана.
Щодо сім'ї — хочеться спочатку створити її з чоловіком у християнській сім'ї, потім думати про дітей. Вона бачить себе доброю мамою, хочет навіть усиновити. Хочет бути люблячою матір'ю, яка вчить дітей жити правильно — так, як вона сама не завжди вчили, але як вона зрозуміла через біль.
Найбільший страх у нашого часу — це дрони й «Шахеди». Але Аня триматись Бога, який послав їй людей — опікунку, вчителів, друзів — у самий чорний період життя.
Під кінець: що виносимо з цієї історії
Історія Ані Підвербної — це не про трагедію. Це про те, як людина навчається любити людину, яка робить помилки. Як вибачати слова, що не можна повернути. Як знаходити сенс у музиці й мистецтві, коли світ здається розбитим. Як розуміти, що бути нетиповим — це не вирок, а можливість змінити чиїсь життя своєю щирістю.
Її голос має бути чутним тим, хто судить нетипові сім'ї. Тим, хто відворачується від дітей у центрах. Тим, хто забув, що кожен має право на другий шанс, на нову мрію, на сім'ю за вибором.
Вона виповідала свою душу, щоб ви зрозуміли: сумління важить більше, ніж репутація. Музика цілить більше, ніж ліки. А любов — навіть неідеальна, навіть болючи вишукана матір'ю у похилому віці — це найбільше дароване багатство.
Часті запитання
Скільки років було Валентині Підвербній, коли вона народила Аню?
Валентина Підвербна була у віці 65 років, коли завдяки процедурі штучного запліднення народила Аню. На той час це зробило її найстаршою породіллею в Україні, що привернуло велику увагу суспільства й засобів масової інформації.
Що сталося з Аню після смерті матері?
Після смерті матері Аня переселилася до Чернігова з опікункою Оленою Ятченко. Спочатку дівчина перебувала в дитячому реабілітаційному центрі, де отримувала необхідний догляд і виховання, а потім почала більш самостійне життя під опікою.
Чому Аня вибрала музику як спеціалізацію?
З дитинства Аня мріяла про музику, цікавилася, що діється у музичному коледжі, проходячи повз ним. Опікунка Олена підтримала цю мрію й помогла дівчині вступити до музичного коледжу. Нещодавно Аня склала вступні іспити й розпочала навчання, вважаючи музику своєю можливістю для самовираження.
Які основні проблеми у дитячих реабілітаційних центрах, за словами Ані?
Аня виділяє кілька критичних проблем: переповненість (на 40 кв. м живе 18 дітей), недостатня кількість персоналу (один вихователь на 15 дітей), монотонність розкладу, яка виснажує психіку, та відсутність особистого простору. Дівчина наголошує, що дітям потрібна емоційна увага, а не лише матеріальні речі.
Як Аня ставиться до факту, що її забрали від матері?
Аня категорично спростовує цю інтерпретацію. Вона каже: «Мене не відібрали, мене не викрали! Мені дали надію, дали мені життя, дали мені те, чого я не мала». Вона вдячна за те, що матір виношувала її в поважному віці й дала їй шанс існувати.
Які плани Ані на майбутнє щодо сім'ї?
Аня хочет спочатку створити сім'ю з христаннським чоловіком, а потім думати про дітей. Вона навіть висловлює бажання усиновити дитину й бути люблячою матір'ю, яка навчить своїх дітей жити правильно — так, як вона сама не завжди вчила, але як вона зрозуміла через власні болючі досвіди.